Історія села Слобода

      Село моє, мій дивосвіт –

      колисочка подій,

     Лишило ти глибокий слід

     у пам’яті моїй.

     Все найдорожче зберегло,

     що діялось-булось –

      Моє найглибше джерело –

      село, моє село.

Куди б нас не закинув вирій життя, але ми завжди будемо пам’ятати свій рідний куточок на землі – своє село.

Серед мальовничих лісів, широких ланів розкинулось на Поліссі наше рідне  село Слобода. Втопає воно в обіймах кущів калини, квітучих садів, милує око і душу килимами чепурних городів і ланів, задивляється в далечінь веселими вінками добротних будинків.

Виникло наше село наприкінці ХVІІІ століття. На території, де воно нині розташоване, були колись непрохідні ліси – знімались у височінь стрункі сосни, росли могутні дуби-велетні, зеленіли березові гаї. В лісах водилось багато звірів, особливо вовків, які безперервно витолочували лісні зарості, шукаючи собі поживу, через це хутір назвали Вовча Слобода. Існує ще одна легенда походження нашого села: в кінці 18 ст. один із панів роду Трипольських, який мав багато землі по кряжу, дружив із білоруським паном і зустрічалися вони на полюваннях біля спільної річки Словечна, в розмові білоруський пан, поляк за національністю, поскаржився на непокірних селян, які «мутять воду» серед кріпаків. Український пан  запропонував обмінятися: «віддай їх мені, – я їх поселю у лісі, у вовчих хащах, хай вовків на бунт піднімають». Білорус віддає три свої непокірні сім’ї, а український за них трьох своїх кращих собак. Так на сухому піщаному горбі і поселились перші люди-кріпаки, поселення назвали Вовча Слобода (мовляв, дістали вони «свободу», але вовчу – голодну).

Пани Фелікс і Вітольд Левицькі, які володіли руднями з виплавляння металу за якихось один-два км від поселення, спроваджували у Вовчу Слободу своїх робітників після численних аварій на руднях. Отож хутір зростав, і на 1899 рік у ньому було 22 двори де проживало 124 жителі.

Поселення було православне і приписане до Коптівщинської Троїцької церкви (1762 рік).

Взимку жінки пряли і ткали, а чоловіки випалювали в лісах деревне вугілля, гнали дьоготь для продажу, трудились за копійки на руднях панів Левицьких, ходили на полювання, ловили і сушили в’юнів на продаж на ярмарку в Овручі.

Перша російська революція 1905-1907 років, як і столипінська земельна реформа, обминула наше село. Сколихнула його перша світова війна, частину працездатних чоловіків забрали до царського війська.

Настав 1917 рік. Прогнали селяни поміщиків. Першим організатором радянської влади на селі став Назарчук Матвій Омелянович. Землю роздали селянам, залучили людей до школи, щоб ліквідувати неписьменність.

Коли в країні почалася колективізація сільського господарства, в січні 1930 року в числі перших у районі слобідчани організували громадську артіль, яку назвали новим на той час словом «Ударник». Першим головою було обрано Михайла Даниловича Назарчука.

З 1923 році село Слобода входило до Заболотської сільської ради, в 1938 році було організовано Слобідську сільську раду. Головою її обрали Степана Петровича Сєрого.

Вже 1923 році в селі з’явилися перші завантажені товарами вози Покалівського споживчого товариства під охороною озброєних кавалеристів. Життя у Вовчій Слободі поступово почало налагоджуватися; колишні фронтовики почали створювати меліоративний кооператив. Було організовано  підвіз дітей кіньми до Дівошинської початкової школи. В 1931 році в селі відкрили свою початкову школу, а першим учителем був Дідик Степан Титович.

Важко дався мокрий і страшенно голодний 1932 рік! Та на відміну від сусідніх сіл, громадою не дали нікому померти голодною смертю: молоко, гриби, ягоди, рідко гаряча їжа раз в день на колгоспному дворі врятували слобожан. Колгосп, який очолив вчитель Дідик Степан Титович набирав сили, голодного 1932 року за дострокове виконання плану хлібоздачі колгосп «Ударник» було занесене на Київську обласну Червону Дошку Пошани, а напередодні війни голова артілі Назарчук Михайло Данилович, та доярка Гаврилюк Евдокия Федорівна, були учасниками  всесоюзної виставки народного господарства в Москві за успіхи в льонарстві та тваринництві.

Під час Другої Світової війни життя лісового села почало перебудовуватись на військовий лад, до лав радянської армії призвали молодих хлопців. 24 серпня 1941 року село було окуповане німцями. До Німеччини було вивезено 16 юнаків та дівчат. Деякі сельчани створили місцевий партизанський загін, що діяв у Словечанських лісах і завдавав ворогу нищівних ударів. В розплату за дії партизан у червні1943 року до села Вовча Слобода прибула каральна група, і коли люди почали втікати до лісу, відкрила по них автоматний вогонь, убивши 5 чоловік і дотла спаливши 50 хат. В 1943 році село було звільнене, свобода дорого обійшлася слобожанцям: 162 жителя загинули на фронті, 119 жителів було спалено живцем, або вбито за допомогу партизанам.  В пам’ять про ті події в селі було споруджено пам’ятний знак з присвятним написом «В пам’ять спалених сіл».

Багато ветеранів було нагороджено орденами і медалями: серед них нагороджені за мужність – Влас Петрович Назарчук, Василь Ілліч Гаврилюк, Степан Титович Дідик, Сава Данилович Назарчук, Ганна Павлівна Прищепа та багато інших.

Після звільнення слобожани на згарищах почали відбудовувати нове село. Все довелося розпочинати спочатку. Коваль Палійчук Сидір Федорович з уламків горілого заліза змайстрував молотарку та віялку. Ще навкруги пахло згарищем, а слобожани обмолочують нове зерно.

В 1949 році збудували приміщення 7-річної школи. А потім клуб, пекарню, крамницю. В 1959 році перших хворих прийняла дільнична лікарня на 25 ліжок; головним лікарем якої став Володимир Андрійович Загоруйко, село було радіофіковане; велись підготовчі роботи по електрифікації. В 1971 році працюють клуб, бібліотека, восьмирічна школа, сільмаг, поштове відділення, дільнична лікарня, лікарем якої була Тетяна Кравченко, медсестри Ганна Козел і Ліда Кобилинська.

Чорнобильська трагедія зачепила і наше село, дехто виїхав у чисті зони; різко впав попит на сільгосппродукцію. А в 1990-ті роки принесли невтішні новини, було прийнято закон, за яким колгоспна система ліквідовувалась. Почався процес розпаювання землі. На місці колгоспу утворилось підсобне господарство Словечанського лісгоспу, де утримували 500 голів великої рогатої худоби, із них 200-ті – дійне стадо. Школу реорганізовано на школу-дитсадок, лазню і їдальню закрили. Нині в селі діє початкова школа, клуб, 2 магазини, ФАП, Слобідське лісництво Словечанського лісгоспу АПК, в селі Ясенець дислокується Загін прикордонної служби ППС «Лучанки».

Наші жителі пишаються своїми видатними земляками:

– І.С.Дидиком – кандидатом економічних наук, викладачем Національного університету «Київський політехнічний інститут»;

  • Н.О.Гаєвською – викладачем Київського педучилища;

– В.А.Талалаєвим – полковником медичної служби, колишнім головним лікарем колишньої дільничної лікарні;

–  В.П.Гаєвським – головним лікарем Крижопільської районної лікарні на Вінниччині;

– І.О.Невмержицьким – невропатологом вищої категорії райлікарні;

– Пінчуком М.Д. – який очолював школу з 1974 по 2009 рік та багато інших наших славних земляків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *