Історія села Стугівщина

                                               «У віках минулих, де трави пахучі,

                                               Де поля, діброви, долини і кручі,

                                               Народилося село, світанком умите,

                                               Стежками-стрічками, легендами вкрите…»

 

Гадаю немає людей, які б не хотіли  довідатись про шлях, пройдений їхніми предками. Хто вони? Як жили? Чим займалися? Як прикрашали свої оселі? Важливо знати історію свого роду і народу. Так, саме роду, бо на цій землі, котру звемо «малою батьківщиною», народжувалися, жили, ростили хліб і дітей, дивились в майбутнє наші пращури. Село моє… Тут захована історія цілих поколінь, доля тисячі односельців, часом тяжка і трагічна.

Серед поселень Словечансько-Овруцького кряжу, на самому високому пагорбі розташоване село Стугівщина. Стугівщина, як і Хлупляни та Левковичі знаходяться на дуже старій ділянці давнього шляху з Овруча на Словечно.

Перша письмова згадка датована 28 вересням 1638 року, Іван Грузевич дістав привілей на почесний титул войського Київської землі. Він на той час володів кількома купленими і почасти успадкованими від тестя – київського зем’янина Стефана Нечая –  селами під Києвом, а також урочищами Борки та Великий ліс під селом Стугівщина (дані з відділу рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України).

Існує декілька версій походження назви села: за свідченням старожилів назва пішла від слова «стіг», округа навколо села була багата на трави, люди косили її, сушили і складали в стоги, в народі село називали «Стоговщина». За свідченням краєзнавця Миколи Брицуна назва Стугівщина походить від урочища, в якому земля «стугонить» маючи підземні пустоти, або «стуга» – потік води, що промила русло в камені. Від цього пішла назва поселення, що виросло на березі річки.

В околицях села багато джерел: Калінник або Кальник зароджується під селом з криниць, тече на Хлупляни, впадає в річку Звонку, інше називається Шум, зароджується з п’яти криниць-животоків.

На початку ХІХ століття цю місцевість досліджував академік Павло Тутковський, він писав, що на західній околиці села знаходився невеликий кустарний завод, що виробляв червону цеглу. Як казали йому старожили в тому місті де брали глину, знаходили кістки викопних тварин.

З 1923 року село Стугівщина входить до Хлуплянської сільської ради.

З розповіді старожилів після революції в селі була школа в одній із хат, де навчали писати і читати, були ясла.

Вже осінню 1932 року продзагони почали забирати в людей снопи немолоченого хліба. Розкривали солом’яні стріхи на хатах, солому вивозили.

З початком весни 1933 року прийшов до людей справжній голод.

Багато наших земляків пройшли горнила Другої Світової війни, 37 чоловік не повернулися до рідної домівки.

Серед тих хто повернувся живим був Петро Іванович Сірош – ветеран війни, він виніс на своїх плечах голод, холод і розруху. В 1937 році енкаведисти забрали батька, назвавши ворогом народу. Після 7 класів пішов працювати на лісосклад у село Мощаницю, бо треба було годувати сім’ю. У 1940 році був призваний до лав Червоної армії, 18 червня закінчив льотну школу повітряних стрілків-радистів, а 22 червня розпочалася війна і Петро Іванович у числі з перших був відправлений на фронт в складі екіпажу бомбардувальника винищувача. Екіпаж, у якому був Петро Іванович успішно виконував завдання не один раз, та на 37-му вильоті літак було підбито а нашого земляка тяжко поранено. Далі шпиталь, тяжкі операції, але врятувати око не вдалося. Після госпіталю закінчив курси авіаспеціалістів і стає механіком радіоапаратури на бойових літаках. В горнилі війни перебував до дня Перемоги, яку зустрів під Берліном. Був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня та багатьма медалями.

С.Нелеп – кулеметник взводу розвідки партизанського загону Малікова, в одному з боїв на залізничній магістралі Ковель-Брест був тяжко поранений. Після госпіталю повернувся в Стугівщину, деякий час очолював місцевий колгосп. Окрім бойових нагород має медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

На території села діяли 4 бригади колгоспу «Шлях Ілліча».

В листопаді 1968 року будівельники колгоспної артілі «Шлях Ілліча» на чолі з Петром Мельниченком звели в селі цегляне приміщення нового сільмагу.

Не оминув наше село – Афганістан.  Наш земляк воїн-афганець Макарчук Іван Григорович виконував свій інтернаціональний обов’язок. Через роки не гояться рани тих, хто пройшов крізь пекло Афгану.  Цей біль на віки і забуттю не підлягає.

Архипов Адам Миколайович – ніс свою службу в Чехословаччині, учасник бойових дій.

Гаврилюк Михайло Степанович – учасник миротворчих дій в Іраку.

Довгою і тернистою дорогою йшла до незалежності Україна. 70 років над нашою Батьківщиною голубіло мирне небо. Та війна знову увірвалася у долю українців, в життя наших земляків. Вони стали на захист незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.

Семеро наших хлопців пішли захищати нашу землю.

Пилипчук Микола Миколайович

Серков Олександр Олександрович

Брати Хилько Борис Анатолійович

та Леонід Анатолійович

Невмержицький Сергій Миколайович

та двоє братів Віталій Васильович та Анатолій Васильович Пилипчуки.

Анатолій Васильович – служить в 50-му окремому Житомирському полку. Заступник командира полку, підполковник,  навчається в Академії Збройних сил України:

Віталій Васильович – заступник командира окремого батальйону командування десантно-штурмових військ з повітрянодесантної підготовки. Має 2 президентські нагороди.

За героїчне виведення людей з ворожого оточення, 26 липня 2014 року Указом Президента України Віталій Пилипчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. У тому запеклому бою на блокпості № 1 біля Слов’янська був тяжко поранений.

У вересні 2014 року Віталій Пилипчук повертається у стрій 95-ї. Вже за кілька днів разом зі своїм підрозділом – 1-ю аеромобільною ротою вирушає в чергове відрядження в район проведення анти-терористичної операції. Віталій з підлеглими щодня супроводжує конвої до позицій українських військ у районі Донецька. Хлопці доставляють продовольство, боєприпаси, вивозять поранених. Ці бойові завдання десантники неодноразово виконують під щільними обстрілами з російських «Градів». Одного вечора ротний отримує завдання – доставити конвой захисникам 32-го блокпосту, що знаходився на Бахмутській трасі в Луганській області, тоді за цю важливу позицію точилися бої. Всі шляхи до блокпосту були перекриті загонами бойовиків, 18 жовтня 2014-го наші воїни  прориваються до оточення побратимів під Бахмутку двома колонами. Колона Віталія Пилипчука за кілька кілометрів від «32-го» потрапляє під підступний ворожий обстріл. Це була засідка. Перша ракета випущена бойовиками потрапила в командирський бронетранспортер, який загорівся, потім підірвали танк, почався жорстокий бій. Важко поранений командир почав евакуацію екіпажу, його тіло палало від осколків та опіків, однак ротний з останніх сил відтягував своїх бійців з лінії вогню. Ці спогади на все життя закарбувалися в його пам’яті. Рятуючи поранених, він продовжував керувати ротою. «У той час коли ми вели бій, друга колона зуміла таки прорватися на блокпост до наших й передати все необхідне», – згадує бойовий офіцер. Наша рішучість і чіткі дії дали змогу вибратись із влаштованої пастки. Біль відчув лише тоді, як впевнився, що хлопці в безпеці. Самостійно наклав собі жгути. Мене доправили в Лисичанськ, зробили першу операцію, згодом було ще декілька хірургічних втручань. 31 жовтня 2014-го бойовий офіцер Віталій Пилипчук удостоєний чергової нагороди – орден Богдана Хмельницького ІІ ст.

Наприкінці минулого року у Стугівщині з ініціативи міського голови Івана Коруда, за допомогою депутата обласної ради Олександра Павлушенка, депутата Овруцької міської ради Володимира Соляра силами місцевої громади відремонтовано старе закинуте приміщення колишньої бібліотеки. Зроблено гарний сучасний ремонт – і приміщення відчинило двері перед односельчанами, тут відкрили в одній кімнаті медпункт, в іншій клуб. Охайний, чистий будиночок у центрі села зустрічає відвідувачів веселими вогнями і теплом.

Село наше красиве і квітуче. Але справжньою його окрасою є люди. Ми щодня бачимо їх, вони живуть поруч, вони скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця – то джерело людської мудрості і самовідданості.

Пишаються односельчани своїми видатними земляками:

Нелеп Степан Савич – працював сільським фельдшером, був хорошим і вмілим спеціалістом, добра й чуйна людина, він заслужив у своїх односельців шану і повагу, жителі називали його «наш доктор», що є найвищою оцінкою його добросовісної і багаторічної праці.

Хилько Іван Микитович – 1930 року народження, доцент кафедри інфекційних хвороб Чернівецького державного медичного університету, має 55 років трудового викладацького стажу.

Заровний Валерій Іванович – старший слідчий з особливо важливих справ Головного слідчого управління Служби безпеки України в Києві. Полковник юстиції у відставці. Та багато інших наших односельчан.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *