Історія села Потаповичі

Історія села Потаповичі

  Моє село, для мене ти єдине,

                                                           Для мене найдорожче у житті:

                                                          Тут мамина солодка пісня лине,

                                                          Дитинства добрі спогади святі…

          Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місця, де народився, де минуло її дитинство. Те родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас, той виходить велика держава Україна.

Село Потаповичі знаходиться за 11 км від міста Овруч. Входять до складу Гошівської сільської з 11 серпня 1954 року.

Перша писемна згадка про село датується 1682 роком. Це була скарга в суд на підвоєводу м.Овруча, який забрав у тамтешньої знаті селян.

Походження назви села пов’язують з першим поселенцем ім’я якого було – «Потап». Він був швець – шив взуття.

У 19 ст. в селі була цегельня, добувалася жовто-біла глина, з якої робили цеглу для відбудови Свято-Василівського храму в Овручі.

За словами Якубенко Ганни Костянтинівна, яка чула цю розповідь від своєї матері Якубенко Устими Корніївни, через село проїздив цар Микола ІІ, який їхав до Овруча на відкриття та освячення відреставрованого Свято-Василівського собору у вересня 1911 року, багато людей вийшли зустрічати царя, дорога від В.Фосні аж до Овруча була вистелена рушниками. У 1915 році Якубенко Устима Корніївна їздила до самого царя в Петроград. Її чоловік служив у волості писарем і допоміг людям написати скаргу. Тоді цих людей і його незаконно засудили. В сім’ї тоді було п’ятеро дітей, тому жінка вирішила їхати до царя за правдою. Цар її прийняв, вислухав і сказав, що поки вона вернеться, чоловіка буде звільнено. Їй дали на дорогу хліба і посадили на потяг. В 1933 році їх сім’ю, як і багатьох інших, розкуркулили. Батько на той час вже помер. В них було 10 десятин землі, 10 корів, коні, воли.

В 1905 році в селі було відкрито однокласне сільське училище. В 1950-х роках відкрито медпункт (в 2006 році відкрили в новому приміщені). Медпункт села Потаповичі був зразковим, а сандружина села протягом 4-х років утримувала першість в області.

До  1975 року діяла восьмирічна школа. В 70-х роках відкрито клуб та сільську бібліотеку.

Не обминули село трагічні події історії України: голодомор, розкуркулення, репресії

Під час голодомору люди виживали як могли. Продуктів було мало, бо йшли дощі і частина городини вимокла. Ті, хто відбирав продукти документів не мали, приходили в хату цілою компанією, і забирали все, що бачили, а якщо люди не хотіли віддавати, то могли і вбити, де б не були заховані продукти, їх знаходили, навіть зривали підлоги. Було страшно, люди були налякані, і не розуміли, що відбувається насправді. В голодомор за словами свідків в Потаповичах померло чоловік 10, були відомі випадки людоїдства.

З нашого села на виселку до Сибіру відправили Давиденко  Уляну і Марину, їх зловив за крадіжкою (збирання колосків) Мельник Іван Мартинович. Від каторжних робіт Уляна померла, а Марина повернулася в село. Павленка Якова засудили на смерть.

В 1941 році село було окуповано німецько-фашистськими військами, фашисти встановили режим масового терору проти місцевого населення. Окупантами було розстріляно 14 жителів села. У визволенні Потапович брали участь воїни 195 стрілецької дивізії. В ході оборонних боїв 5 воїнів померли від ран у медсанбаті і були поховані біля залізничного полотна Овруч-Коростень. Прізвища загиблих невідомі. В 1991 році останки загиблих перепоховані на сільському кладовищі. Встановлено металевий обеліск, могила у вигляді земляного насипу була обнесена ланцюгом.

На фронтах Другої Світової війни загинуло 49 наших односельчан.

Неподалік села знаходиться пам’ятка садово-паркового мистецтва – парк «Юліно». Починаючи з ХVI ст., земельні угіддя на схід від села Потаповичі належали українській дрібнопоміщицькій шляхті з роду Барановських. Наприкінці 19 ст. відомий цукрозаводчик Олександр Ніколович Терещенко викупив ці землі. І вже з другої половини 19 ст., «Юліно» – маєток магната Терещенка. Для створення парку він запросив з Італії архітекторів і садівникі, які спланували спорудження будівель у стилі бароко, започаткували закладку алей з рідкісних видів дерев, садів, клумб. Після революції 1917 р., радянська влада націоналізувала територію цього парку і створила в “Юліно” радгосп та спілку любителів фруктових дерев, які вирощувались на продаж. На жаль, насадження, закладені зарубіжними садівниками, були майже повністю знищені, залишились лише окремі ділянки первинних паркових насаджень, алея з ялини звичайної та тополі білої.

З метою охорони і збереження, «Юліно» в 70-ті роки рішенням облвиконкому передано під опіку Овруцького сільпрофтехучилища №5 (нині – Овруцький професійний ліцей). На цій території розташоване підсобне господарство ліцею.

Територія парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва “Юліно” – мальовничий куточок природи – чудове місце для відпочинку.

Біля села протікає річка Вільшанка.

В 1999 році на кошти, зібрані жителями села, була відкрита церква Святого Якова. В селі раніше була церква, але в роки радянської влади – зруйнована, а на її місці побудовано магазин. В будівництві церкви велику допомогу надав наш земляк, який проживає в Києві Сологуб І.С. священослужитель.

Землі села відносяться до ПСП «Гошівське». До 80-х років діяв вівцекомплекс. В 1998 році створена Овруцька сортовипро-бувальна станція, де відбираються кращі сорти пшениці, жита, ячменю, вівса, картоплі. В 2002 році на базі станції відбувся обласний семінар.

До цього часу збереглися назви частин села: Загребля, Хутір, Село, та урочища: Гальчанка, Полоски, Кріпаки, Гнилище, Польчанка.

В 2008 році, під час проведення дня села на свято випадково потрапили учасники Європейського автопробігу і з задоволенням взяли в ньому участь.

Живе сьогоденням маленьке село на карті нашої незалежної України. Трудиться, колисає новонароджених, одружує молодих, проводжає у вічність працьовитих, мудрих поліщуків.

Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: вчителі, інженери, лікарі, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Пишається село своїми земляками:

Якубенко Ганна Костянтинівна – до війни працювала на Ігнатпільському карєрі зав. медпунктом. В роки Другої Світової була на фронті санітаркою, працювала в евакуаційному госпіталі. Кінець війни зустріла в Угорщині в 1945 році. З фронту повернулася з нагородами, серед них медаль «За оборону Києва» та орден Великої Вітчизняної війни 2 ст. Після війни закінчила 2-річну медичну школу в Овручі, та 6-місячні акушерські та фельдшерські курси в Коростені, працювала фельдшером в Ігнатпільському дитбудинку. Згодом сім’я переїхала до Потапович. Працювала сільським фельдшером,  нагороджена знаком «Відмінник охорони здоров’я» та орденом Леніна (1966).

Максимова Світлана Василівна – фахівець в галузі металургії. Закінчила Київський політехнічний інститут в 1977 році, відтоді працює в Інституті електрозварювання зав. відділом фізико-хімічних процесів паяння.

Добру справу започаткував уродженець нашого села, нині представник благодійної організації «Допомога Україні», Юрій Петрович Гурінчук. Багато років за сприянням нашого земляка до нас надходять транші гуманітарної допомоги із Голландії. Його благодійні дії відчули , зокрема, мало захищенні та інваліди, школярі місцевої школи, лікарні, амбулаторії, та кожен хто потребує допомоги. Тому дякуємо йому. І тим хто займається цією благородною справою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *