Історія села Заськи

Рідний край! Він починається від батьківського порога, стежини, калини біля хати, з барвінку, який ніжно стелиться у садку. А ще він починається з прадавніх коренів нашого народу.

 

Моє село… Багате, щасливе, уквітчане але чи завжди воно було таким? Чи завжди на обличчях його жителів грала весела усмішка і променилися радісні очі? Зараз ми спробуємо перенестись у ті часи, коли на пустинних земляк починало будуватися наше село.

 

Існує легенда, що село знаходиться на «Катериніному шляху», Катерина по дорозі оставляла своїх селян і називала зупинки «засіки» так і пішла назва Заськи. Першими поселенцями були селяни на прізвище Чичирки, як розповідають старожили Катерина залишала бунтарів, які сварились і вона їм наказувала не «чирикать», звідти  пішло прізвище Чичирки.

Село розділене ровом на три частини і окраїни села називають Гарбари, Фалеє та Кошелє. В «Гарбарах» жили багаті і середняки, «Фалеє» – любили хвалитися, що вони  хазяї, а самі були бідняки, а «Кошелє» – любили брехні роздавати (в давнину говорили «плести кошелє»).

Село має шляхетське коріння, жителі були міщанами, жили біля міста і не були під панами.

Село Заськи входило до Волинської губернії Овруцького повіту, до 1923 року у складі Покалівської волості а з 1923 року входить до Кирданівської сільської ради, з 1954 року до Черепинської сільської ради.

На 1972 рік має 124 двори, 488 жителів, входить до складу колгоспу ім.. Правди.

 

Нові страждання приніс голод і війна 1941-1945 років. Під час Другої світової  війни багато односельчан билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників.

На місцевому кладовищі захороненні декілька могил невідомих солдатів, які загинули в роки Другої Світової війни захищаючи наш край, і односельчани віддаючи шану доглядають їх могили.

Також в нашому селі з воєнних доріг не повернувся Барановський Анатолій Вікторович – воїн-інтернаціоналіст, який загинув  12 травня 1983 року в республіці Афганістан. Нагороджений медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», похований на місцевому кладовищі. На могилі встановлено стела у вигляді паруса висотою 1,9 метра з чорного лабрадориту з викарбуваними на ній двома портретами – у військовій формі і в цивільному та меморіальним написом.

 

Село пишається своїми людьми, своєю молоддю, яка здобувши освіту  повертається на рідну батьківську землю.

Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: 25 вчителів, 6 лікарів – Круглян Сергій Олександрович, Куліш Раїса Анатоліївна, Чичирко Людмила Михайлівна, Чичирко Наталія Володимирівна, Чичирко Олександр Михайлович ,працівники культури – Хилько Наталія Михайлівна, Наталія Іванівна Журавська, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність.

За успіхи в розвитку сільського господарства орденом Червоного прапора нагороджена свинарка Чичирко Марія Максимівна,

Хочемо згадати в день села людей, яких нині немає з нами, які дуже багато зробили для розбудови нашого села і пам’ять про них живе і буде жити – це Тимошенко Петро Миколайович та Козаченко Володимир.

 

Нещодавно в рамках створення ОТГ село ожило. Завдяки міському голові Коруду І.Я. вулиці нашого села посміхнулися яскравими ліхтарями, збудовано довгоочікуваний міст через глибокий яр. Наше село впевнено дивиться в обличчя завтрашньому дню. Вулиці села повняться дитячим щебетом, село відроджується і молодіє, завдяки молодим сім’ям, які повертаються жити на рідну батьківську землю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *