Історії сіл Зарічанського, Великочернігівського, Раківщинського старостинських округів

Зарічанський старостинський округ

Село Заріччя знаходиться на правому березі річки Норинь за 1 км на південь від міської мережі Овруча та за 3 км на південь від залізничної станції Овруч.

Сучасне Заріччя (до 07.06.1946 р. називалось Шваби) утворене в результаті об’єднання трьох населених пунктів: Шваби, село Кам’янське або Шваби Другі (відоме з 1750 р.) та хутір Залужжя (Шваби-Залужжя), заснований у ХІХ ст.

Ці села 27 лютого 1961 року злилися в село Заріччя (Шваби Другі перейменовано на Кам’янське 7 червня 1946 року).

Назва «Заріччя» – земля «за річкою».

Прізвище «Шваби» найпоширеніше в селі і походить від засновників села – шляхетського роду Швабів (Швабовичів). Шляхта Шваби фіксується на Овруччині з 1551 року, коли королем Сигизмундом Августом була пожалувана на вічне володіння земля «пустовська» «Берцовщизна» (Борсовщизна), яка знаходилась неподалік Овруча.

В 1590 та 1595 роках шляхтичі Шваби на цю землю отримали підтверджувальні грамоти.

Предки Швабів ймовірно вихідці з Герцогства Швабії і походять з германського племені СВЕВИ.

За археологічними дослідженнями люди цю місцевість заселили значно раніше – на території села знайдено стоянку первісної людини та майстерню кам’яного віку доби палеоліту, поселення доби бронзи та давньоруське поселення ІХ-Х століття.

В 1900 році – навколо села налічувалось 30 курганів.

Земельні угіддя на території теперішнього Заріччя належали поміщиці Радзієвській, яка жила у Годотемлі (сучасна Коренівка). Панським управителем за спогадами старожилів був Деменьйон (Даміан) Косинський (1820-1850 рр.). Від нього пішло прізвище Косинські. Дочка Радзієвської Лодзя вийшла заміж за шляхтича Шваба (Швабовича) і отримала в придане 800-900 десятин землі на правому березі річки Норин.

Поселення було передмістям Овруча – як селище ремісничого люду. Тут жили кушніри, шевці, кравці, бондарі. Жителі також займалися сільським господарством.

В 1910 році відкривається трирічна платна школа.

До 1923 року – в складі Великофоснянської волості. В 1929 році утворюється Швабівська сільська рада, відкривається сільський клуб та хата-читальня.

1928 рік – в найманій хаті організовується початкова школа, де навчалося до сотні дітей вдень, а вечорами працювала школа ліквідації неписьменності для дорослих. Першими вчителями були Петровська  (завідувала школою) та Розпутняк Аліна Іванівна. 1.09.1932 року відкрито нове приміщення школи, в 1937 році – школа стає семирічною, в 1960 –  восьмирічною, згодом – дев’ятирічною.

Для потреб будівництва в 1928 році починається розробка глиняного кар’єру, будуються печі для виготовлення цегли.

Взимку 1929 року з початком колективізації 12 бідняцьких господарств Швабів об’єднались в артіль «За культурну революцію».

Того ж року на приміських землях організовано колгосп, до якого увійшли до 80 працездатних жителів Овруча єврейської національності «Червоний інтенсивник» або «Евкоп» (голова Григорій Шехтман). На власні кошти (грошовий пай) придбано сільськогосподарський інвентар, живе тягло, насіння.

Першу сівбу проведено весною 1930 року. Вирощували зернові та кормові культури, овочі, фрукти.

1932 року створено колгосп ім. Червоної армії у Швабах Других (голова Денис Андрійович Шваб).

Колективізація в селах завершилась у 1934 році. Саме на цей час припадає страшний голодомор, що охопив Україну та початок масових репресій проти тих, хто не змирився з розкуркуленням, добровільно не вступив до колгоспу та публічно виказував невдоволення політикою нової влади.

12 жителів села померли від голоду – всі вони носили прізвище Шваб крім одного – Антона Духновського.

Вже осінню 1932 року продзагони почали забирати в людей снопи немолоченого хліба. Розкривали солом’яні стріхи на хатах, солому вивозили.

З початком весни 1933 року прийшов до людей справжній голод.

Невдовзі в колгоспі організували так званого «котла» – для всіх працюючих варили та видавали гарячу страву. Це багатьом допомогло врятуватися від смерті.

В селі була організована «комісія», люди їздили по хатах, забирали на підводи мертві тіла та закопували разом в могилу. Траплялося, що серед мертвих були ще й живі.

Першими жертвами сталінських репресій за доносами односельчан стали Кульчицький Б. А., Шваб Т.Я., Шваб О.Ф.. Вони були звинувачені в контрреволюційній агітації та засуджені до різних строків покарання.

Лукашевич Федір Ілліч (одноосібник) заарештований 24 жовтня 1937 року та ув’язнений на 10 років.

До вищої міри покарання – розстрілу засуджені Шваб Іван Михайлович та Рушелюк Йосип Мойсейович. Вони звинувачувались в причетності до контрреволюційної повстанської української націоналістичної організації. Засуджені 17.04.1938 року і вже 28.04.1938 року вирок приведено у виконання.

Через декілька років відносно спокійного життя цей куточок Полісся, як і всю Україну чекало нове страшне випробування 22 серпня 1941 року Овруччина була окупована німецько-фашистськими військами. Ще за місяць до вступу німців до Овруча Олексій Іванович Шваб, Антон Григорович Невмержицький, Григорій Йосипович Євсєєв увійшли до створеної розвід групи 5-ї армії генерала М.І.Потапова (розвід група «22»). Ці люди були залишені в тилу ворога для підпільної діяльності і згодом стали членами антифашистської організації Володимира Редчиця. Олексій Іванович Шваб очолив штаб підпільної групи. Виданий зрадником і розстріляний восени 1942 року разом з сім’єю – чотирирічним сином і вагітною дружиною.

На фронтах Другої Світової війни хоробро билися 300 жителів села, 126 загинули смертю хоробрих.

В 1975 році в центрі села біля Будинку культури відкрито пам’ятник воїнам-землякам.

З початком мирного життя село Шваби перейменовано в Заріччя 7 червня 1946 року, утворюється Зарічанська сільська рада, до якої входять села Заріччя, Залужжя, Кам’янське.

1955 року колгоспи, що діяли на приміських землях: «За культурну революцію», «Імені Червоної армії» та «Червоний інтенсивник» об’єдналися в одне господарство – сільгоспартіль ім. Я.Свердлова.

З 1961 по 1973 рр. – у складі Підрудянського колгоспу, 1974-1976рр. – колгосп ім.. Я.Свердлова, з 1977-1990 року приєднано до господарства «Нове життя» (Шоломки). Це було пов’язано зі змінами в адміністративно-територіальному устрою Овруцького району.

Зарічанська сільська рада утворена 07.06.1946 року (1923 р. – Швабівська), 1959 році розформовується і села Заріччя та Острів входять до складу Підрудянської сільської ради (1959-1977 рр.), 1977-1990 рр. с. Заріччя підпорядковано Шоломківській сільській раді, село Острів – В.Фоснянській.

Рішенням Житомирської обласної ради від 18 червня 1990 року утворено Зарічанську сільську раду з центром у селі Заріччя та підпорядкуванням їй села Острів В.Фосьнянської сільської ради.

В 1992 році Зарічанська сільська рада одна з наймолодших адміністративно-територіальних одиниць в Овруцькому районі.

Керівник РАПО Юрій Олександрович Старовойт очолює ініціативну групу по передачі з колгоспу села Шоломок майна бригади та передачі з В.Фосні острівської бригади. 1990 року утворюється КСП «Зоря», яке згодом стає селянсько-фермерським господарством (СФГ) «Зоря».

1992 року власна будівельна бригада (очолив інженер-будівельник М.О.Мошковський) зводить адмінбудинок, ремонтну майстерню, авто гаражі, столярний цех. Реконструйовано, вкрито асфальтом, висипано щебенем 7 км доріг на вулицях обох сіл.

З 2002 р. по 2013 рік господарство очолює Віктор Володимирович Непомнющий. Від 2013 р. – директор СФГ «Зоря» Сергій Володимирович Овсійчук. 2009 – 98 працюючих людей, 20 одиниць техніки машинно-тракторного парку, 67 коней, 1224 голів ВРХ.

В обробітку 1253 га землі, в томі числі 966, 2 га орної.

Вирощують ярі зернові (яра пшениця, ячмінь) та зернобобові культури, ріпак, кукурудза (на силос).

В Заріччі та в Острові відкрито пункти штучного запліднення, створено умови для породнього покращення стада.

2014 рік – у господарстві дві форми – в Заріччі та Острові.

Більше 20-ти років працює завідуючою острівською фермою Ольга Невмержицька.

2016 року в Заріччі створено нове фермерське господарство – ФГ «Невмержицького» (Віталій Невмержицький).

Наприкінці 1997 року Овручсільбуд приступає до спорудження двоповерхового приміщення нової школи (площа території бл. 4 га). 1999 р. – виріс перший поверх школи (на той час в Заріччі було 160 дітей, в Острові – 52)

Будівництво продовжувалося до 2007 року, повідомленням від 30.06.2015 р. діяльність Зарічанської загальноосвітньої школи припинилась.

Не одне покоління юних зарічанці повчали педагоги місцевої школи, нагороджені за свою працю медаллю «Відмінник освіти» – Лисюк Галина Андріївна, Шваб Віра Данилівна, Чепурна Ніна Вікторівна, Андрійчук Віра Андріївна.

Юні жителі села відвідують дитячий садок «Теремок». В 2013 році тут відкрито нову групу.

2014 року вирішено проблему водопостачання дошкільного закладу, введено в експлуатацію нову артезіанську свердловину.

Молодь села активно займається спортом – футбольна команда «Заріччя» (капітан Сергій Шваб) в 2013 році виборола перше місце в районі серед команд першої ліги.

26 жовтня 2012 року відбулось урочисте освячення Свято-Михайлівської церкви (церкву відкрито в приміщенні колишньої колгоспної їдальні).

Для надання первинної медико-санітарної допомоги в Заріччі діє ФАП. Майже 35 років (з часу відкриття в 1957 і до 1992 р.) тут працював Максим Павлович Рибаченко. Сам родом з Білорусії, він переїхав на батьківщину дружини.

Роками незмінно покращується благоустрій села. Росте його соціально-економічний розвиток. В 2004 році Зарічанська сільська рада займає 3-тє місце в Житомирській області в конкурсі серед кращих сільських і селищних рад (санітарний стан та благоустрій, на той час голова сільської ради – Никончук Надія Миколаївна).

2015 р. – капітально відремонтовано 42 вулиці в двох поселеннях, огороджено кладовище, закуплено меблі для дитячого садочка, реконструйовано водоймище по вулиці Хуторянській. Оновлено матеріальну базу сільського Будинку культури, зроблено ремонт.

Чверть віку при Зарічанському БК діяв хор-ланка (створений 1962 року), ініціатором створення якого була Ніна Іванівна Шваб (на той час директор Будинку культури). Наприкінці 80-х хор – учасник обласного фольклорного огляду та обласної радіопередачі «З чистих джерел».

Острів

Село Острів засноване в другій половині ХІХ століття як колонія. У 1911 році налічувало 189 жителів та 36 дворів. Назва пішла від сухої місцевості з усіх боків оточеної водою, де росли столітні дуби.

Найпоширеніші прізвища – Сергійчук, Кушнерчук (від «кушнір» – людина яка вичиняє овечі шкури). Це заняття було одним із найпоширеніших ремесел в Україні в епоху, коли баранячий кожух був звичайним одягом селянина.

Отже, це було поселення ремісничого люду біля Овруча. У ХУІІІ ст. село приписане до приходу церкви Преображення Господнього (Овруч, Замкова Гора).

Село пережило революційні події 1917-1921 рр., голодомор 1932-1933 рр., жахіття Другої Світової війни. 40 жителів села не повернулися додому з фронту.

За адміністративно-територіальним поділом село Острів в різні роки підпорядковувалось Підрудянській сільській раді (1923, 1944), Острівське (1941), В.Фоснянській сільській раді (17.01.1977).

З 1990 року у складі Зарічанської сільської ради (18.06.1990). Тоді ж стає острівською бригадою КСП «Зоря» (діє ферма).

1958 рік – будується нове приміщення початкової школи на 6 кімнат. На початку 60-х років створено хор-ланку села Острів, відомого своєю творчістю не тільки в районі але й за його межами. Ініціатор та організатор самобутнього колективу була завідуюча острівським сільським клубом Генрієта Валентинівна Юрчак. Керівник хору – передова льонарка, перша стахановка, орденоносець Ольга Опанасівна Сидорчук.

Острівська хор-ланка – дипломант першого ступеня Всесоюзного журі, другого ступеня республіканського оргкомітету, лауреат районних і обласних конкурсів.

Перше місце в області на конкурсі фольклорно-етнографічних колективів. Серед кращих на республіканському радіоконкурсі  «Золоті ключі» (3-тє місце) 1981 р., неодноразовий учасник телепередач «Сонячні кларнети», «Перлини душі народної».

Репертуар хору різноманітний за жанром: веснянки, колядки, щедрівки, петрівки, обжинкові, весільні, старовинні пісні рідного Полісся.

 

Видатні земляки:

Шваб Михайло Дмитрович – Заслужений працівник сільського господарства України (2012);

Рябченко Іван Федорович – генерал-майор (1979), 80-ті роки – радник Президента Анголи;

Копишинський Юрій Олександрович – (мати Галина Захарівна з роду Швабів) – отаман січових козаків з острова Хортиця. Учасник фольклорно-етнографічного комплексу «Кінний театр «Запорозькі козаки»;

Шваб Валерій Володимирович – Почесний громадянин міста Овруча, Овруцький міський голова 1982-1988 рр. та 1998-2015 рр., кращий міський голова (2003), нагороджений орденом «Честь. Пошана. Пам’ять»

Острів

Юрчак Володимир Пилипович – Заслужений лікар України, кандидат медичних наук.

Комар Христина Павлівна – передова льонарка (орден Леніна 1958, 1966);

Бойко Володимир Семенович – відомий шахтар (орден «Шахтарської слави» ІІ ст.)

 

Великочернігівський старостинкський округ

 

Велика Чернігівка – центр старостинського округу, до якого входять села: Богданівка, Мала Чернігівка, Камінь, Мамеч, Привар, Нивки.

Село розташоване за 10 км на схід від районного центру та залізничної станції Овруч.

Вперше згадується в описі Овруцького замку 1545 року, як маєток шляхтичів Дидовичів-Трипольських (було у їх власності до кінця ХVІІІст.).

1692 року 22 серпня, як скарга дворянина Остафія Дєдовича-Трипольського на дворян Кончакіських. 1696 року – власність хорунжого Житомирського підстарости Овруцького – Михайла Ставицького.

Церква дерев’яна в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, побудована в 1784 році.

У ХІХ ст. село розділено на дві частини і належало поміщиці Октавії Стройновській, а з 1845 року – Юліану та Марії Отмарштейнам; друга частина – Антону Терлецькому та Емілії Ейсмонт.

У 1783 році – 364 жителі, 45 дворів; 1899 – 595 жителів, 106 дворів, 1911 – 699 жителів і 128 дворів.

Однокласне земське училище відкрито в 1905 році (1913 рік – 45 учнів, 2 вчителі).

Родовід Нестерчуків започаткував у В.Чернігівці молодий кріпак Олексій, якого привезла пані Ейсмонт.

Після реформи 1861 року 15 % поміщицької землі було виділено для селян за викуп: заплатити 134 крб. за користування наділами та оброку грошима – 279 крб.

Революційні події ХХ ст. – 1905, 1917 років різко змінили звичне життя села. В листопаді 1918 року утворено ревком, 1920 – комнезам, 1927 – ТСОЗ (товариство спільної обробки землі), 1929 – колгосп «Червоний партизан». Усуспільнювали коней, фураж, сільськогосподарський реманент. Встановили межі колгоспного поля – 270 га. Створили насінний фонд, готуючись до сівби 1930 року. Посіяли зернові, картоплю, льон. Восени 1930 року виникло ще одне колективне господарство «Червоний жовтень» – об’єднались 1931 р.

Під час сталінських репресій 1937 року одним з перших був заарештований голова виконкому сільради Іван Ничипорович Степанець.

Під час голодомору в селі Камінь померло 6 чоловік, в Богданівці – 14. Саме в 30-ті роки великочернігівська льонарка-стаханівка Марія Аврамівна Маковейчик вирощувала по 12 ц льононасіння та по 10 ц льоноволокна з гектара. Перед війною в селі проживало 1014 жителів, 253 двори.

В середній школі навчалось 513 учнів, предмети викладали 22 вчителя.

464 жителі В.Чернігівки билися на фронтах Другої світової війни, 302 загинуло.

90 жителів села були насильно вивезені на робот у до Німеччини.

По війні господарство невдовзі перевищувало довоєнний рівень, а згодом об’єдналось з сусідніми артілями в один колгосп (1950 р.), який мав м’ясо-молочний напрямок з переважанням виробництва яловичини.

В 1956 році посаджено 10 га саду. Колгосп мав 6742 га землі, в тому числі 237 орної, 1332 голів ВРХ, 480 свиней, до 900 овець, пасіку на 15 сімей, птахоферму.

Працювала своя електростанція, побутові майстерні. Господарство було забезпечено технікою.

На початку 1970-х років (травень) відкрито Будинок культури на 400 місць, збудовано нове триповерхове приміщення школи на 640 місць. Працювала дільнична лікарня (2 лікарі, 12 чоловік середнього медперсоналу).

В 70-80-х роках великочернігівський колгосп був чи не найбільшим господарством району – 2500 га орної землі (всього земельних угідь до 5 тисяч га). Вирощували картоплю, льон, хміль, зернові, овочеві культури.

В 1972 році 981 житель, 296 дворів.

В кінці 80-х на початку 90-х років колгосп хазяйнує на 2440 га орної землі, утримує 3000 голів ВРХ. На полях і фермах працює 40 тракторів, 25 автомашин, два десятки комбайнів та інша техніка.

Працює дитсадок, колгоспна їдальня. Заасфальтовані дороги від автомагістралі до сіл Велика і Мала Чернігівки. Велося активне будівництво житла для колгоспників та індивідуальна забудова.

Гордість колгоспу – орденоносці – Дрозд Микола Йосипович (орден Трудового Червоного прапора);

Гоголь Марія Федорівна

Макарчук Марія Опанасівна

Тарасенко Любов Дмитрівна.

9 травня 1989 року урочисто відкрито обеліск на честь жителів сіл Великої і Малої Чернігівки, які загинули в роки війни.

З утвердженням самостійної держави України – почалися зміни і в житті села. Колгоспні землі були розпайовані. Власники паїв об’єдналися в СТОВ «Нива», діяло ПП «Чернігівське».

В 2008 році в село прийшов інвестор (Німеччина) – було створено ТОВ «Велике поле». Товариство мало в обробітку 2277 га орної землі. Займається вирощуванням зернових, сіє озимий ріпак.

2013 року засів провели насінням високих репродукцій, що дає гарантований врожай. 2014 р. – посівні площі господарства – 1500 га, на яких вирощують пшеницю, ріпак.

Відроджується галузь конярства.

ТОВ «Агро-Стандарт» утримує в Чернігівці 41 голову племінних коней української верхової породи.

В селі відроджено (з 1998 року) церкву в ім’я Великомученика Святого Георгія Побідоносця.

Діє амбулаторія загальної практики сімейної медицини.

Серед відомих земляків –

Марочко Василь Іванович – доктор історичних наук. Заслужений діяч науки і техніки України;

Мамецький (Подкопаєв) Володимир Григорович  (М.Чернігівка) – поет-пісняр

Династія педагогів Рвачових, яку започаткував Логвин Федорович Рвачов. В 20-х роках працював на Черкащині, особисто знав А.С.Макаренка. наприкінці 30-х став жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття працював у Великочернігівській школі Михайло Логвинович Рвачов, а потім його справу продовжив син Віктор Михайлович Рвачов.

 

Село Богданівка – розташоване на правому березі річки Норинь, за 12 км на південний схід від районного центру та залізничної станції Овруч.

Дата заснування відноситься до ХУІІ ст., за переказами названо в честь Богдана Хмельницького.

У ХІХ ст. належало поміщикам Єлізаветі Потоцькій, Октавії Головінській, Ізидору Стройновському (з 1845 р.), Антону і Терезі Моравським (з 1854 р.), Богдану Дзердзієвському.

Маєток займав площу понад 3 тис. десятин. До його складу входили с. М.Чернігівка та Слобода Мамеч.

Діяли водяний та вітряний млини, чотири корчми. У поміщика Дзердзієвського був винокуренний завод (з 1909 р.), який давав 10 тис. золотих карбованців у рік.

1899 рік – 417 жителів, 80 дворів, 1911 рік – 571 житель, 129 дворів.

Однокласне сільське училище відкрито у 1909 році – навчалось 48 хлопчиків і 2 дівчинки. Перша вчителька – Олександра Яківна Чегринцова (Сирота).

У довоєнні роки в селі діяли: сільгоспартіль, одна з перших в районі «Праця бідноти» (1924р.), машинно-тракторне товариство.

У 1926 році – 792 жителі, 169 дворів.

До 1923 року село в складі Гладковицької волості овруцького повіту.

В 30-ті роки Богданівка славилась в районі масовим розвитком фізкультури і спорту. Сільський колектив спортсменів очолював Юхим Федорович Найда. Богданівські спортсмени вважалися одними з кращих – вони представляли Овруччину на обласних і республіканських змаганнях..

За роки німецької окупації колгоспне господарство було зруйновано, біля сотні жителів вивезені на примусові роботи до Німеччини.

В післявоєнний час були відбудовані зруйновані будівлі, оновлено машинно-тракторний парк, збільшилось поголів’я худоби.

Від 11.08.1954 року село Богданівка у складі В.Чернігівської сільської ради.

В 1959 році колгосп Богданівки «Більшовик» об’єднався в єдине господарство з колгоспом села В.Чернігівка.

В 70-ті роки ХХ ст. в селі працювала восьмирічна школа, клуб, медпункт, бібліотека.

За успіхи в розвитку сільського господарства 25 жителів села нагороджено орденами і медалями: доярка Ольга Нестерчук – орден «Знак Пошани», шофер Микола Бондарчук – орден Трудової Слави ІІІ ст.

Господарство вирощувало зернові, льон, картоплю. 1988 – почалось будівництво нового клубу, старе приміщення перероблено під ФАП.

Близько півстоліття пропрацювала в Богданівський школі Чегринцова Олександра Яківна – відмінник УРСР (орден Леніна 1951 р.)

 

Камінь – село розтатоване на 8 км. шосе Овруч-Народичі.

В кінці ХУІІІ ст. землевласник – поміщик Василь Мищаницький.

До 1923 року в складі Гладковицької волості Овруцького повіту.

На початку 70-тих років ХХ ст. – 262 жителі, 81 двір.

 

Мала Чернігівка – вперше згадується в акті від 1694 року під назвою «Черниговы». Відома з ХУІІІ ст. у складі Богданівського маєтку.

 

Мамеч – село розташоване за 12 км. На схід від Овруча та за 3 км. Від траси Овруч-Київ.

 

Слобода-Мамеч – поселення старовірів на течії річки Мамеч. Відоме з першої половини ХІХ ст.

До 1923 р. в складі Гладковицької волості Овруцького повіту.

1930 р. – організовано артіль «Червоний оратай».

В 70-х роках ХХ ст. працювала школа, клуб.

1972 рік – населення 337 жителів, дворів 88.

 

Привар – село розташоване за 18 км. на схід від Овруча по трасі Овруч-Київ.

Засноване у ХІХ ст. під назвою Бровар (Бровар-пивовар).

До 1923 року в складі Христинівської волості Овруцького повіту.

До 1961 р. – хутір. 1926-1946 рр. – Новий Привар.

1923 – Будолюбівська сільська рада.

02.09.1954 р. – В.Чернігівська сільська рада.

12.08.1974 р. – Журбівська сільська рада.

14.11.1991 р. – Переїздівська сільська рада.

1972 рік – проживало 205 чоловік , 59 дворів, була школа, медпункт.

1980 рік – комплексна бригада В.Чернігівського колгоспу. В бригаді 45 колгоспників, 180 га орної землі, 150 га – сіножатей, 120 га – випасів.

 

Нивки – до 1923 року в складі Христинівської волості Овруцького повіту.

12.01.1924 р. – входило в Народицький район.

На 04.12.1954 року – станція «Нивки» Будолюбівської сільської ради Овруцького району.

16.09.1960 – підпорядковувалось Журбівській сільській раді.

14.11.1991 р. – Переїздівська сільська рада.

Раківщинський старостинський округ

Село Раківщина – розташоване на відстані 12 км на схід від Овруча, на лівому березі річки Норинь.

         Вперше згадується в судових актах від 16 червня 1683 року, де дворянина Матвія Артюховича Мошковського, звинуваченого в численних крадіжках, було засуджено до смертної кари та в акті від 13 березня 1692 р., де йшлося про напад бояр Мошківських разом з козаками з полку Василя Некрицького на солдат панцирної хоругви, що проходила через Раківщину.

         Історія села є набагато давнішою, про що свідчать розкопки курганів та легенди, що розповідають про часи татаро-монгольської навали.

         За 6 км від Раківщини біля урочища «Кучебин» колись протікала річка, названа після Великої битви «Топилівкою». Тут було потоплено численне татарське військо.

         За народними переказами назва поселення походить від великої кількості раків, що водились в річках Норинь та Хвосенка, які протікали на півночі села.

         Навесні та під час дощів, коли зі Словечансько-Овруцького кряжу прибувала вода, річки розливалися. Найбільша повінь зафіксована у 1896 році, коли річки вийшли з берегів і вода затопила оселі. Після цього за державні кошти (1909-1910) було насипано земляний вал висотою 1,5 м між Раківщиною і Каменем, а на річках зведені дерев’яні мости.

         На південь від села було декілька хуторів: Миколайчуків, Капоресів, Гришків хутір та Никонів хутір.

         Відомими землевласниками в Раківщині були поміщики Соболевські й Петровські. До цього всією землею володів польський поміщик Симон Рапштинський, який видав своїх дочок заміж за дворян Генріха Соболевського та Петровського.

Соболевському крім землі належав горілчаний завод та млин.

         Давня Святовасилівська церква в Раківщині згадується ще в 1772 році (згоріла 22 лютого 1860 р.). В 1870 р. на кам’яному фундаменті відбудована дерев’яна церква Святого Василя. Під час колективізації її розібрали, а матеріал використали для будівництва клубу.

         Станом на 1859 рік село складалося із 40 дворів.

         В кінці ХІХ ст. власником найкращих земельних угідь став родич Петровських – дворянин лікар Вишневський. Під час Першої Світової війни він був начальником Київських шпиталів. Чудодійна «Мазь Вишневського» вважається його винаходом.    За півтора року до революції 1917 він продав маєток овруцькому єврею Шегусу, а сам виїхав за кордон.

         На початку ХХ століття в селі було чотири вітряні млини, які належали Спиридону Байлюку, братам Оверку і Лазарю Базильчукам, Ничипору Миколайчуку. У 1902 році з’явився паровий млин, хазяїном якого був Овсій Железняк.    

         Славилась Раківщина своїми умільцями з кравецької, ковальської справи. Звідси й найпоширеніші в селі прізвища – Мельники, Кравчуки, Ковалі. Від збанкрутілого поміщика Соболя, який продав свою землю селянам Марчукам, пішло прізвище Соболь.

         23 листопада 1898 року в селі за рішенням Київського учбового округу відкрили однокласне училище. Першим вчителем був Тимофій Нестерчук, який навчав 16 учнів із семи навколишніх сіл.

         В 1912 році в школі нараховувалось 114 хлопчиків та 12 дівчаток, було відкрито бібліотеку. 1918 р. створюється початкова трудова школа. Але навчання в ній розпочнеться тільки в листопада 1920 року після закінчення громадянської війни.

         Революційні події 1917 року вихором увірвалися в тихе життя поліського села і розділили односельчан на два ворожих табори, змусили взятися до зброї. Одна частина пішла за радянською владою, інші селяни не визнали диктатури більшовиків.

         В роки громадянської війни в селі діяв більшовицький загін, яким командував Яків Федоренко та загін повстанців на чолі з сином місцевого священика Сергієм Ящинським та унтер-офіцером Денисом Балюком. Воювали місцеві селяни за державну самостійність в загонах Симона Петлюри. На початку 20-х років у Раківщині бували червоний командир Григорій Котовський та один із ідеологів українського націоналізму, перший голова ОУН Євген Коновалець.

         Вже на початку 1924 року в Раківщині була створена сільгоспартіль «Серп і молот», до якої увійшло 6 бідняцьких сімей. На базі артілі в 1929 році організовано колгосп «Червоний хлібороб» (голова Микола Омелянович Старовойт).

         Голодомор прийшов у село за так званої соціальної колективізації вже в 1931 році. Перша жертва – розкуркулений Бартлом Кравчук. Рятували річки та болота, що оточували село. В них ловили рибу. Весною їли лободу, щавель, молоде листя з дерев – так виживали. Восени 1932 сутужно було з хлібом для людей і з кормами для громадської худоби. За невиконання планових показників весь склад першого правління колгоспу «Червоний хлібороб» було заарештовано, людей (5 чоловік) засуджено до позбавлення волі від 5 до 10 років.

         Вже з 1933 року раківщинці почали масово вступати до колгоспу, з’явились перші трактори. Однією з перших в районі тут створена жіноча тракторна бригада. Вирощували пшеницю, просо, картоплю, льон. Далеко за межами району була знана ланкова-льонарка Уляна Кравчук.

         Під час тимчасової німецько-фашистської окупації в селі діяла група опору (організатори Денис Петрович Соболь, Аркадій Михайлович Білоцький, Максим Іванович Злотник), яка встановила в другій половині 1942 року зв’язок з партизанами з’єднання С.Ф.Маликова.

         879 жителів села воювали з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 402 загинули смертю хоробрих. 19 листопада 1943 року жителі Раківщини повернулися до мирного життя, почали відновлювати зруйноване ворогом господарство.

         В 50-ті роки раківщинський колгосп «Шлях до комунізму» має 4137 га орної землі, 900 га лісу та 18 га садів. Він спеціалізується у вирощуванні картоплі, м’яса, молочному тваринництва. З 1953-1971 рр. голова колгоспу – Дімент Григорій Григорович.

         В 1965 році проходить об’єднання господарств з гуницьким колгоспом ім. Паризької комуни».

         В 70-ті роки має 4868 га земельних угідь, в т.ч. 1667 га лісу. Провідними сільськогосподарськими культурами були жито, пшениця, льон, та картопля. Колгосп мав 8 виробничих бригад, млин та пилораму.

         Багатьох колгоспників за сумлінну працю було відзначено урядовими нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено тваринника П.М.Шендерчука, доярку З.С.Лисинчук, ланкову Стоцьку Л.З., механізатори А.Л.Федоренко, Л.І.Власенко, бригадир тракторної бригади П.К.Кравчук, ланкові М.С.Ковальчук та Н.А.Мороз.

         Зростає добробут селян. В 1956 році зводиться Будинок культури, відкриваються дитячі ясла.

         В 1964 році будується нове двоповерхове приміщення школи та будинок вчителя. Від 1929 року в Раківщинській школі працює Зорицька Лідія Миколаївна, яка в 1955 році отримує почесне звання «Заслужена вчителька УРСР».

         На честь воїнів-односельчан, які не повернулися додому з фронтів Другої Світової війни встановлено та урочисто відкрито два пам’ятні знаки (9 травня 1977 р. та 7 травня 1989 року).

         В 2006 році на фасаді Раківщинської ЗОШ була встановлена пам’ятна дошка Герою Радянського Союзу Стоцькому Феодосію Нестеровичу.

         В березні 2016 р. було увічнено подвиг новітнього захисника-героя України Стоцького Миколи Вікторовича. Загинув в зоні АТО на Луганщині. Посмертно удостоєний ордену «За мужність» ІІІ ст.

          Пишаються односельці своїми земляками Андрієм Кирсановим та Олександром Головачом, захисниками Донецького аеропорту.

Серед відомих людей, які народились тут є вчені, педагоги, письменники:

– Федоренко Євген Григорович – професор, доктор філософських наук;

– Федоренко Іван Ничипорович – заслужений працівник фізичної культури і спорту, 1997-2001 – голова Державного комітету України з фізичної культури і спорту;

– Лопатюк Іван Микитович – професор медицини;

– Яскажук Аврам Савич – кандидат педагогічних наук;

– Соболь Петро Іванович – кандидат історичних наук;

– Дрозд Яків Іванович – професор, доктор технічних наук;

– Єреміїв Михайло Михайлович – громадсько-політичний діяч, журналіст (Новосілки);

– Закусило Микола Іванович – український прозаїк, член національної Спілки письменників України (М.Мошки).

– Горностай Василь Прокопович – композитор, Заслужений діяч мистецтв України /В.Мошки/.

           Спогади про своїх земляків в оповіданнях, документальних нарисах залишив директор Раківщинської школи Яскажук Володимир Іванович. Довгий час в місцевій газеті «Зоря» друкувались його статті з історії рідного села.

Істориком-краєзнавцем був Соболь Григорій Мусійович, який брав активну участь у створенні «Історії тміст і сіл України. Житомирська область. 1973».

На сьогоднішній день село Раківщина – центр Старостинського округу овруцької ОТГ. До складу округа входять села: Великі та Малі Мошки, Гуничі, Новосілки, Слобода Новоселецька. Виконує обов’язки старости Раківщинського Старостинського округу Мошківський Василь Михайлович (до цього близько 30 років був головою Раківщинської сільської ради).

СТОВ «Раківщинське» – структурний підрозділ сільгосппідприємства ТОВ «Райз-Полісся». Тут розміщена одна із м’ясотоварних ферм агрохолдінгу «UkrlandFarming», де утримують велику рогату худобу «Української м’ясної породи» та «Абардино-ангус».

 

1 відгук

  1. григорий сказав:

    Знав я Яскажука Аврама Савичи- дуже добра людына. Приезжал в Гл. Каменку зимой на охоту из Соболем Григорием. Нам с братом на печи росказывал сказки.
    Жил в Киеве.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *